Привет!
В теме про кафе Кактус часто поднимается вопрос о создании нового гей-заведения и его раскрутке, а также об истории и провалах тематических клубов Харькова. Хочу попросить тех кто помнит поделиться информацией о них. Предлагаю такой примерный план:
1. Как называлось, где находилось?
2. Годы работы.
3. Кто хозяин, кто работал, была ли программа, кто участвовал?
4. Чем отличалось от аналогов, в чем был его "конек"?
5. Кто туда ходил (возраст, пол, соц. положение, цели)?
6. Почему закрылось/почему до сих пор существует?
Может быть, данная информация чем-то поможет хозяевам тех гей-заведений, которые существуют сейчас или планируются к открытию.

Процитирую первую новость по данной теме

Всем привет
Недавно прочитал книгу Сергея Жадана - Гімн Демократичної Молоді - так там рассказывалось о первом гей-клубе Харькова под название "Бутерброды". Ну как я слышал, первое тематическое заведение города Харькова было - "Буратино", если кто знает правдивую историю, пожалуйста поделитесь....
Заранее благодарен.

А вот к вашему вниманию сама рецензия на книгу:


Рецензія на книгу Сергія Жадана "Гімн демократичної молоді"


Цю обкладинку Ви впізнаєте з мільйону інших беззаперечно. Жадан вже давно не дивує своєю неординарністю і тепер він вирішив використати за фейс нової книжки поцілуночок "в ясна" Хонеккера та Брежнєва. Думаю, в цьому є підтекст, а як можна інакше пояснити сересерівський червоно-білий стиль із надписом "Гімн демократичної молоді"? Така в нас "демократія", панове!



Книга вийшла в серії "Графіті", як і три попередні: "Депеш Мод", "Цитатник", "Anarchy in the UKR" (читати рецензію>>>). І це за останні три роки!

"Гімн демократичної молоді" - це збірка, до якої ввійшло шість оповідок про розвиток "демократичної" держави та курйозні наслідки цього. Гумор Жадана неможливо порівняти ні з чим, і можу з впевненістю сказати, що в цій книзі він найгостріший порівняно з усіма попередниками. Інколи тільки обтяжує купа нецензурщини та величезна купа перебільшень, що давно вже можна охрестити стилем Жадана.

Тож, книга розпочинається з "Власника найкращого клубу для геїв". Трагічна історія про двох бізнесменів-невдах Гоги та Санича, а також їхнього "вдалого" арт-директора Славіка. Є просто шикарні моменти оповіді, які хочеться перечитувати знову і знову. Але найбільше вражає початок твору - це розповідь-роздум Сергія Жадана про розпач, бабки, борги та "нашу з тобою державу".

Наступна розповідь - "Балада про Біла та Моніку". Ну, що тут скажеш, Жадан спотворив цих двох коханців приблизно так, як Котляревський спотворив Енеїду. Читаєш і дивуєшся, де стільки епітетів знаходить автор? Ну, в якому словнику?

Особисто я читав "Сорок вагонів узбецьких наркотиків" якраз у вагоні, але не в такому, де не возять наркотики, тобто метрополітенівському. Проте, Ви знаєте, факт перевезення наркотиків, напевно, привернув би набагато менше уваги за дике ржання від того чи іншого моменту. Люди так і заглядають, який "Перець" ти там читаєш?
Мені здається, що остання частина цієї оповідки "вклеєна" Жаданом як бонус для того, щоб задуматися врешті-решт, "Люди куди ми йдем"?

"Особливості перевезення внутрішніх органів" - це своєрідний показовий приклад того, ЯКІ закони діють у нашій країні, дуже вдале висміювання цього та знову ж, нагода замислитися над проблемою "дороги в небуття". Саме цю історію Жадан зачитував на презентації (читати звіт >>>).

"Хай священик договорить, все найсмішніше там у кінці". Розповідь, знову ж, поєднує кілька драматичних ідей, які автор намагається донести до нас. Ну, перша проблема - розлука та розпач і методи подолання цього. Інша ж - проблема корупції. Чому в нас ніц не замовляють з заходу? Чому інвестори так бояться України? Чому для них смішні наші розмови про ЄС? - відповіді на усі ці запитання Ви знайдете видрукуваними між 163 та 210 сторінками. В кінці, впившись в історію не тільки очима, а й серцем, з уст мимоволі зроняється фраза: "Шкода, що так вийшло"...

Завершується наша подорож у світ розвитку середнього бізнесу в умовах формування громадянського суспільства оповіданням "Металіст" лише для білих". Знову ж, дві ідеї, знову ж, закінчення - роздуми автора, настільки впевнені, що змушений погодитися з ними і додати лише своє маленьке "часково", адже не все так категорично, як пише Жадан. У цьому творі на широкий загал виноситься проблема стосунків "наших" з "узбєками". Нічого цікавого, звичайний розвиток події - дах, розборки, бійки та похорони насамкінець. Але задуматися таки потрібно: чи варте того наше життя?