Да, захирела тема... Английского, что ли, испугались? Украинского не боитесь?
* * *
Я живу в телефонній буді.
Інколи мені дзвонять...
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома...
* * *
Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
- Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясень не вдарить вітами,
Небо не вб'є дощем.
...Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
- Я вас веду, чи ви мене?
- Хлопче, ти тільки сам.
* * *
А в очах твоїх падав сніг...
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову...
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що все мине.
Ми забули, як все почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід - то гріх.
Це неправда, що я не вернуся.
* * *
Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав, закоханий, беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув,
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, наче віз...
У вас на грядці е зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.
* * *
Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я - не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі.
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку.
Я один. Я один. Я - один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.
НАПЕРЕДОДНІ
Я поїздам повірю скоро,
Нехай везуть, куди бажають.
Хай на вокзал зійдуться хором
Ті, що мене не проводжають.
Махну крізь шторки шапкам сірим,
Колеса брязнуть за наказом.
Я ще комусь би щось довірив...
Та вже, напевно, іншим разом.
* * *
Ти іще був ніжний, ніби котик,
Ти іще був сильний, ніби кіт.
Різко реагуючи на дотик,
Ти мовчав на цілий білий світ.
Хтось один лиш здогадався, хто ти,
Хтось один сказав тобі: "Привіт",
От і все. А ти вже був не котик.
От і все. А ти вже був не кіт...
* * *
Трісло сонце, липке, як персик.
Віщий полудень ще трива.
Я не хочу вертатись першим,
Бо із перших росте трава.
Свердлить землю стебло муруге.
Ходять коні небесним тлом.
Я не хочу вертатись другим,
Бо на других кладуть сідло.
Дикий пух на моїм волоссі
Вщент поважчав і порудів.
Я не хочу вертатись зовсім.
Я боюся своїх слідів.
Древнє древо стрімке, як першинг,
Тільки гілка одна крива.
Що ж вертатися, як не першим?
А із перших росте трава...
ДВОЄ
Йшов по воді, не тонув, тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.
Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, аби Ти озирнувся вбік.
Тільки слідів на текучій воді не лишається.
П'яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав, що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.
Той, що не Ти, очманілий від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.
"Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені, зле мені...
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрого Твого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді..."
* * *
Помічник машиніста п'яний.
Вимкнув світло і творить вірш.
Раз за разом хтось рве стоп-крани
В люду розуму ні на гріш.
У кюветах сніги по пояс.
З-під коліс пурпуровий дим.
Я не знаю, куди цей поїзд.
Не у ньому ж я, а під ним...